Парентифікація АБО Хто є хто?

За умови здорових соціальних стосунків кожному члену суспільства комфортно в своїй ролі, де кожен може успішно розвиватись та проживати своє щасливе життя. Але що відбувається, коли ролі переплутані? Цей процес називається парентифікація — тобто коли дітям відводиться роль старших і вони стають дорослими, а дорослі тьотки і дядьки поводяться як діти. Це наш з вами випадок? Чесно кажучи, те що нині відбувається в «пандемійнійно-дистанційній» освіті дуже нагадує парентифікацію…
Тим не менше. Роль дорослого. Коли говорити про ролі в дорослому віці, маємо розуміти, що кожен виконує ту чи іншу функцію. Іншими словами, деякий час дорослі обслуговують  дітей, допомагають їм розвиватись, дорослішати, контролювати їх, навчати, нести за них відповідальність. Тобто у  «значимого» дорослого є своя функція і роль таких собі беззаперечних авторитетів, які дають надійну опору та підтримку дітям.
Роль дитини. Починаючи із перших днів життя, функція дитини — зростати, розвиватись, долати труднощі та кризи, заручившись підтримкою та ресурсом дорослого. І такий сценарій триватиме до її повної автономії та незалежності. Це «здоровий» сценарій розвитку і дітей, і соціуму в цілому.
Але необхідною є одна вагома умова: ресурс дорослого. Крім того має бути психологічна зрілість та емоційна стійкість. Адже для виховання та розвитку дітей необхідно не лише задовольняти їх фізіологічні потреби, а й психологічні.
А що ж відбувається, коли в дорослих ресурсу не вистачає, або його просто нема? Сценарії можуть бути різні, проте найімовірнішим є сценарій, коли дитина надто рано дорослішає і несвідомо виконує дорослу роль. Це явище й має назву парентифікація.
Причини. Причини виникнення такого синдрому найрізноманітніші. Беззаперечним є одне – така зміна ролей відбувається не із власного бажання дитини. Цей процес розпочинається, коли дорослі починають шукати підтримки та ресурсу від своїх дітей. А подекуди і відбирати в дітей їхній ресурс.
Для кожного процесу необхідні певні умови. Ось про них поговоримо далі…
Розмиті психологічні кордони або їх відсутність. Дорослі не в силах встановлювати межі допустимого, або непослідовні в цьому (сьогодні дискутувати на уроці можна скільки влізе, бо вчителька має гарний настрій, а завтра за це вхопиш двійку, бо у вчительки болить голова). Дитина вчиться підлаштовуватись під настрої.
Озвучування «дорослих» проблем. Дорослі розповідають дитині про проблеми, які є в стосунках між ними, дорослими. Запитують та радяться з дитиною, наприклад: «А куди нам краще поїхати?», або «Чи варто нам поміняти вчительку/школу/навчання взагалі?» й т.д. Слухаючи подібні розмови, дитина відчуває тягар відповідальності за прийняття рішення.
Відповідальність не за віком. Догляд за молодшими братами/сестрами. І тут лунають аргументи дорослих: «Бо ти старший/старша!» чи «Бо ти мусиш!» або «А що мені тепер робити?!»
Незрілість дорослих. Причиною може бути й інфантильність, психологічна незрілість дорослих. Коли дорослі тьотки і дядьки понад усе прагнуть стати найліпшими друзями для дівчаток та хлопчиків (згадаймо про розмиті кордони) — хочуть знати все про життя дітей, тусуватись із їхніми друзями, ділитись особистими інтимними переживаннями. Часто в таких стосунках важко розрізнити хто є хто.
Безпорадність дорослих. Діти для безпорадних дорослих стають «палочкою-виручалочкою», користуючись якою вони перекладають вирішення проблем на плечі дітей.
Тимчасові труднощі. Тут маються на увазі особисті кризи в житті дорослих: розлучення, смерть близьких, хвороби і, як наслідок, складні емоційні переживання, емоційна холодність та відсутність у житті дитини.
Маніпуляції (свідомі, несвідомі) зі сторони дорослих у вигляді відповідальності за їх стан, або переживання: «О, це через тебе у мене стільки проблем» або «Та що ж це за дитина така?».
Чому запускається такий деструктивний механізм? Всі ми родом з дитинства, і дорослі також. Тому, коли сімейна історія дорослих тьоток і дядьків була не радісною, вони просто не змогли отримати нормального, здорового прикладу дитячо-дорослих стосунків. Коли любові в житті дорослих було надто мало, вони хочуть долюбити себе через  дітей, і проектують на них Образи дорослих з їхнього дитинства. Найсумніше те, що ніхто не отримає того чого бажає і страждати будуть усі: і дорослі, і діти…
Діти не здатні дати дорослим те, чого поки що не отримали самі. В соціальних системах діє закон ієрархії — кожен повинен мати своє місце. А любов, підтримку, енергію та ресурс ми отримуємо від великого до малого, а не навпаки…