Шевчук Вадим Володимирович (позивний «Професор») народився у Здолбунові, закінчив місцеву гімназію. Змалку займався у театральній студії «Не плач». Здобувши середню освіту, уклав контракт та проходив службу у Криму. Після окупації Криму повернувся додому. Вадим дуже любив життя. Мріяв стати режисером, захоплювався творчістю видатного українського поета Грицька Чубая. Протягом певного часу перебував за кордоном. Однак після початку повномасштабного вторгнення повернувся додому та за кілька днів пішов до військкомату.
Воював у 35-й окремій штурмовій бригаді морської піхоти. Захищав Авдіївку, Вугледар, Мар’їнку, За звитягу отримав берет кольору морської хвилі – символ братерства Морської піхоти ЗСУ, що уособлює мужність та стійкість. Мав позивний «Професор».
З власної ініціативи брав участь у курській операції, хоч і був визнаний обмежено придатним до військової служби. Після поранення та лікування служив на Сумському напрямку оператором дронів. Отримав низку нагород та відзнак. 11 березня 2026 року Вадим Шевчук загинув, мужньо виконавши військовий обов’язок. Йому назавжди 32…
У Вадима залишилися мама та сестра. Уривок з поеми Грицька Чубая «А світ вертеп» у виконанні Вадима Шевчука звучав нині під час прощання на площі Героїв Майдану. Він записав його на війні.
«А світ — вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, щонайважче — у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одверти твердо йти на кін…»
Тринітко Олег Валерійович народився у Здолбунові, зростав разом з сестрою та братом. Закінчивши дев’ятирічку у Здолбунівській ЗОШ №2, вступив до Рівненського автодорожнього технікуму та здобув фах техніка-механіка. Працював на СТО, згодом займався будівельними роботами. Захоплювався грою в шахи, спортом, ремонтом електротехніки.
Був добрим та щирим. До війська пішов у липні 2025 року, хоча мав поганий слух та часто хворів. Спочатку перебував на Рівненському полігоні, пізніше ніс службу на Івано-Франківщині у підрозділі протиповітряної оборони.
Через хворобу не зміг бути на передовій, однак сумлінно ніс службу у тилу. На жаль, 24 лютого 2026 року солдат Олег Тринітко помер під час несення служби внаслідок гострої легеневої недостатності. Йому назавжди 52…
Без батька залишився син Михайло, який також зараз захищає Україну. А мама втратила сина, який був для неї підтримкою у всьому.
Галянт Тарас Петрович народився у Здолбунові. Навчався у міській гімназії (нині ліцей №2), а згодом закінчив Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені Степана Дем’янчука за напрямком «менеджмент». Працював, захоплювався спортом, полюбляв грати в футбол. Ще зі шкільних років був активним та свідомим. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. На захист України Тарас став у червні 2023 року. Пройшов навчання у Житомирі, згодом – у Польщі. Служив в 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді гранатометника. Це вимагало витривалості та вміння працювати в команді. Та, на жаль, згодом близькі отримали сумну звістку про те, що Тарас зник безвісти… Майже два роки батько та близькі люди сподівалися, що він живий.
Проте загибель бійця підтвердила ДНК-експертиза. Солдат Тарас Галянт загинув 12 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було 38 років. Тарас був єдиним сином у батька…
ЛАБА Сергій Петрович народився у Здолбунові, зростав зі старшою сестрою. Здобувши середню освіту у міській ЗОШ № 2, продовжив навчання у Кременчуцькому гірничо-металургійному технікумі за фахом «технічне обслуговування і ремонт автомобілів». Закінчивши навчання, працював водієм на місцевому цементно-шиферному комбінаті. Сергій був щедрим та добрим, дуже любив рідних. Завжди був готовий допомагати іншим. Захоплювався грою на гітарі.
На захист України став у серпні 2023 року. Пройшов навчання в Кам’янець-Подільському. Служив у 142-й окремій механізованій бригаді в саперно-мінерному підрозділі. Воював на Чернігівщині, Луганщині та Донеччині.
За мужність, сумлінну військову службу, високий професіоналізм був неодноразово нагороджений грамотами.
16 лютого 2025-го Сергій повідомив, що йде на завдання і, можливо, деякий час буде поза зв’язком. Це була остання звістка від нього…
Він загинув 17 лютого 2025 року під час ведення бойових дій на Донеччині. Йому було 56 років. Без батька залишився син.
«Мій чоловік – найкращий. Я таких людей, як він, не зустрічала. Він дуже любив своє місто, дуже любив життя… Мій найкращий друг, мій однокласник, моя опора», – каже про нього дружина.
Володимир Олександрович Трішин народився у Здолбунові, закінчив місцеву ЗОШ №2. Потому здобув професію автослюсаря. Працював на ПАТ «Волинь-Цемент» та інших підприємствах. Володимир дуже любив свою родину – дружину та двох доньок. Був справедливим та життєрадісним. Полюбляв бувати у лісі, на риболовлі.
Після повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до військкомату. Однак тоді його повернули. Але через рік, у лютому 2023-го, призвали до лав ЗСУ. Володимир Трішин ніс службу на Донеччині, був стрільцем окремого стрілецького батальйону. Воював там, де велися запеклі бої – поблизу Бахмута. Однак, телефонуючи до рідних, заспокоював їх і просив не хвилюватися. Побратими кажуть, що Володимир був добрим другом, і завжди тішився своєю родиною.
20 червня 2024 року сержант Володимир Трішин, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність загинув на Донеччині. Йому було 56 років…
Олександр Фомченко народився на Сумщині. Згодом родина переїхала у Здолбунів. Олександр зростав разом зі старшим братом, навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. №2. Закінчивши дев’ятирічку, продовжив навчання у Мирогощанському радгосп-технікумі та здобув професію зоотехніка. Працював на різних підприємствах. Останнє місце роботи – ТзОВ «Укрцемремонт Плюс». У мирному житті був добрим, готовим завжди прийти на допомогу. Змалку захоплювався футболом, вболівав за київське «Динамо» та рівненський «Верес». На захист України став одразу після початку повномасштабної війни – у березні 2022 року.
Перебуваючи на передовій, молодший сержант Олександр Фомченко не раз дивився смерті у вічі. Завжди сумлінно виконував накази і бойові завдання, за що був нагороджений відзнакою за підписом Президента України. У 2023 році під час виконання бойового завдання отримав серйозне поранення, й відтоді перебував на реабілітації.
29 квітня 2025 року серце Олександра зупинилось.
Мороз Андріій Сергійович – здолбунівчанин, закінчив дев’ятирічку у Здолбунівській школі № 2. Згодом здобув спеціальність «Монтер колії» у місцевому ПТУ залізничного транспорту. Працював на Рівненській дистанції колії Львівської залізниці, в охоронній фірмі, на підприємстві «Волинь-Цемент».
Повістку Андрій отримав 6 травня 2022 року. Після цього одружився. А з 5 липня захисник уже проходив службу в Яворові, згодом – у Черкасах, Запоріжжі, на Миколаївщині та Херсонщині. Спілкуючись з дружиною, завжди казав, що перемога буде за нами.
Загинув 28 вересня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу поблизу села Сухий Ставок на Херсонщині. Йому було лише 39 років… Нагороджено орденом «Хрест Героя» (посмертно). Нагороду вручили мамі бійця у Гарнізонному храмі Святих Апостолів Петра і Павла у Львові.
Цуканов Антон Володимирович народився у Здолбунові. Дев’ятирічку закінчив у Здолбунівській школі №2, повну середню освіту отримав у вечірній школі при ЗОШ №4. Згодом навчався у Квасилівському професійному ліцеї, здобувши там професію електрогазозварюваль-ника. Деякий час пропрацював на «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна», згодом – на будівництві. У 2004 році одружився, у сім’ї народилося двоє синів. Родина жила дружно, батько проводив час з синами, ходив з ними на риболовлю.
Після повномасштабного вторгнення Антон отримав повістку 14 лютого 2023 року. Пройшов навчання на полігоні, а наприкінці травня у складі своєї бригади виїхав на Донеччину. Однак його служба була недовгою…
червня Антон Цуканов отримав смертельні поранення під час штурмових дій в районі населеного пункту Північне Донецької області. Йому було 39 років.
Хом’як Роман Андрійович народився у Здолбунові, зростав у дружній родині разом з сестрою. Його батько помер дуже рано, і єдиною його опорою залишилася мама. Закінчив дев’ятирічку у Здолбунівській гімназії, а згодом навчався у Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту. Потому працював на будівництві, адже мав справді золоті руки. У 2015-му добровольцем пішов до війська. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Повернувшись, Роман працював на меблевій фабриці «Морган Феніче». Але після початку повномасштабного вторгнення вступив до лав територіальної оборони. А наприкінці весни добровольцем пішов на фронт.
У лютому 2023 року отримав поранення у боях під Бахмутом. Після кількох днів у госпіталі повернувся до частини. «Молоді повинні жити», – казав він. 11 травня 2023 року під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Оріхово-Василівка Донецької області солдат Роман Хом’як загинув. Йому було всього 47.