Тоді, коли тривоги без кінця і краю
Й коли здається, що немає меж війні,
є те, що надихає, – ТЕАТРЕ мій!..
***
Вечір середи. Місто палахкотить ліхтарями. Затишно й трохи урочисто. Ми з дев’ятикласниками в передчутті загадкового йдемо на зустріч із Мельпоменою.
Враження, які отримали від перегляду вистави “Маруся Чурай” за романом у віршах Ліни Костенко, переповнювали всіх нас. Сам твір письменниці – унікальний, а в інтерпретації артистів нашого театру взагалі став шедевром, де кожне слово – на вагу золота, де кожна деталь символічна й не просто говорить – кричить до глядача. Актуальність його – поза часом, особливо на тлі сучасних подій.
Воно як маєш серце не з льодини,
розп’яття – доля кожної людини.
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі
Л.Костенко
Режисеру й артистам – браво, адже слова підлітка “Я вже аж три години без телефона, і навіть не хотілося його до рук брати” є більш красномовними, ніж дифірамби будь-якого театрального критика.
***
… Завіса. Вистава закінчилася. Але ще довго нас не відпускали емоції, пережиті під час її перегляду, бо це саме той випадок, коли театр оголює почуття й загострює світосприйняття. Бравісимо!