***
Я не знаю твого імені…
(Усім тим, чиїми іменами не названо вулиці)
1944 рік, криївка
Можливо, ви не знали, але в криївках дуже холодно, особливо зимою. Та взагалі – удома завжди краще. Інколи я просто мрію повернутися, з’їсти трохи маминого борщу і подивитися, як бавляться сестри. Напевно, уже в іншому житті.. Зараз лишається тільки дивитися, як Нестор щось передруковує, і вслухатися в ритмічне постукування машинки. Раніше мені здавалося, що в цих звуках є прихований сенс, але це брехня. Краще вслухатися в тупіт черевиків свого ката: бо саме там ховається кінець твого існування.
– Гей, Несторе… – у відповідь тільки нерозбірливе бурчання. Я ніколи не розумів, що такий, як він, тут робить. Вайлуватий велетень більше схожий на неписьменного селянина, ніж підпільного вояку. Я знаю, що він вперше взяв зброю ще в часи першої війни, та мені нічого про себе не розповідає. Я захоплююся такими, як він. Не знаю, як можна майже сорок років терпіти удар за ударом, смерть, самотність – і не здатися. Схоже, це я тут дурень. Ще декілька років тому я йшов сюди, бо щиро вірив, що ми скинемо їхній гніт з нашого народу. Та, виявляється, коли тебе душать з усіх боків, це в біса складно. Я вже просто безсилий, рік за роком. Перемога, бруд, смерть, поразка, біль, надія, розлука, зневіра – розписуйте за порядком, який вам подобається.
– Несторе… Як думаєш, що буде, коли вони всіх нас повбивають? Уже не буде кому взяти зброю, щоб захистити українців…
Ритмічне клацання машинки припинилося. Здається, ніби він просто закляк, на секунду мені здалося, що заснув.
– Хто ж, як не ти, знає, що це просто марна надія… Ніхто вже не згадає наших імен, та хіба є що згадувати?Лише купка брудних щурів, які нічого не варті, – я вже був не владний над своїм голосом та думками, перейшовши на відчайдушний крик. Різкий удар об стіну та велетенські руки, що тримають за барки, вносять небувалу ясність в думки.
– Що ти в біса тут робиш, чортовий сину! Може, ти один з тих шпигунів? Га?
Я таким не був, але, по правді, я вже не знаю, хто той блідий напівмрець у дзеркалі.
– Відповідай! Кому кажу!
Я бачив себе в його очах, та страшно було не тільки мені. Він знав: я розкусив його. Коли відчув землю під ногами, у мене вже не було сил. Його голос був пронизаний таким болем, що у мене волосся стало дибки.
– Якщо ти не віриш, то в цьому немає сенсу. Кров, яка пролилася на цій землі, уже нічого не значить, замордовані предки більше нікого не хвилюють, наші ідеї – лише порожній звук. Але це не так. Чуєш? Просто озирнись навколо. Прислухайся до солов’їного співу, подивись на безкрайні простори, на усмішки людей. Хіба є щось рідніше за це? Ти маєш вірити, бо без тебе це нічого не варте. Кожен твій постріл відлунюється волею, хоча й спопеляє тебе. Це було не даремно. Якщо не сьогодні, не завтра, то через десять чи сто років ми збудуємо нашу державу або загинемо за неї.
Думаю, я вперше подивився йому у вічі. У його глибоких зморшках ховалися сотні тяжких, болючих днів, та це все не має значення, коли жевріє надія. Я дивився в ці очі, знаючи лиш одне.
– Я вірю, Несторе. Мої кістки лишаться тут. Свої думки я закарбую в цих стінах, і ніхто не має над цим влади.
Пальці неприємно холодила гвинтівка, яка, на жаль, інколи стає єдиним щитом.
****
2022 рік
Якщо колись хтось вам скаже, що в армію йдуть тільки сміливці, вам збрехали, бо я не такий. Я боюсь. За себе, за них, за брата, за неї, за всіх, хто там у мирних містах. Я зовсім не з тих героїв, що дивляться з пам’ятних муралів або тих, чиї імена записані на дошках пошани. Я – це просто… я. Думаю, ти навіть не подивишся на мене в магазині чи метро. Інколи мені здається, що я просто тінь, котру сам не можу розгледіти. Самому смішно, коли я став таким філософом? Хоча… що ще робити? Тут ти наодинці зі своїми думками. Часто ти просто чекаєш – це зводить з розуму. Я так часто думаю про тих, хто вже ніколи не повернуться. Чи буду я серед них? Що буде завтра чи …
Різкий поштовх в плече перервав мої думки:
– Ауч, узагалі-то це було боляче, – винуватиця цього несподіваного нападу сіла біля мене. Не знаю, яким чудом вона втиснулася між мною і деревом. “Руда”, як завжди, усміхалася. Я ніколи не розумів людей, що могли так усміхатися: ніби життя – це зовсім не паскудна вистава в приреченому світі. Може, вона бачить більше, ніж я?
– Гей, чого завис? – вона клацнула пальцями перед очима. – Про дівчат своїх думаєш?
Навіть, якщо б я хотів стримати усмішку, напевно, не зміг би. Але я не хотів. Я просто хочу хоча б ще трохи посміятися, пожити в світі, де немає вибухів та хронічного болю.
– Чому ти завжди усміхаєшся?
– Думаєш, плакати веселіше? Але, якщо ти так хочеш, можу й поплакати, – вона скорчила гримасу, від якої мимоволі починаєш сміятися.
– Ні, серйозно. Як ти залишаєшся такою в світі, який намагається нас знищити?
У повітрі зависла тиша, яку ніхто не наважувався перервати. Уперше її обличчя було без звично піднятих кутиків вуст.
– Побіцяй, що не будеш сміятися, – вона подивилась так, що я міг лише кивнути. – Може, інколи й здається, що є лише огидна картинка, але завжди позаду є світло. Знаєш, я вірю, що вони тримають наше…
– Хто вони?
– Усі, хто тут упав, чия кров пролилась, – її долоня повільно опустилася на сиру землю. – Кожен, хто вірив, хто боровся за нас. Скільки людей пожертвувало всім, щоб бути вільними? Ми стоїмо на плечах героїв, тому можемо споглядати нашу неньку, не затоптаною ордою, не знищену. Якщо стільки століть попри біль та зневіру ніхто не здавався, як можемо здатися ми? Доки ми разом, наше коріння не вирвати.
Її погляд повільно опустився:
– Я знаю, Вона чує своїх дітей. Просто озвись до неї – і вона зрозуміє … вони тебе почують.
Я ніколи раніше не бачив нічого подібного в чиїхось очах. Вона справді в це вірила. А я….. Я просто не бачив.
****
Немає нічого гіршого за заціпеніння від пострілів, коли сам маєш захищатись. Лишається тільки притиснутися до стіни. Я вже не відчуваю пальців, хоча один точно на курку… треба тільки натиснути. Дихати… Прошу, дихай… Я не впевнений, що здатен зробити хоча б крок. Здається, я бачив «Руду». Що вона б сказала, побачивши мене такого? Не знаю, як опинився на землі, але її вогкий запах вже не витравити з голови. Я сумніваюся, що взагалі у щось вірю, але якщо не почну рухатися зараз, то більше ніколи не зможу… Сухе горло озивається різким болем, не даючи промовити хоч слово… Але набагато гірше – тремтіння голосу.
– Я не знаю ваших імен… але якщо вона казала правду… я… мені потрібна допомога… надія… – якщо заплющити очі, ти зовсім не тут, – будь ласка…
Тут тільки ми: я, гвинтівка, постріли. Ти.
– … я клянусь народу України бути вірним і відданим йому…
-…узявши в руки зброю, урочисто клянусь перед великим Народом України…..
Крок за кроком. Постріл за пострілом.
– … сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок …
– … боротися за повне визволення українських земель та народу від загарбників….
Метр за метром. З надією і без неї, до перемоги.
***
Якщо хтось би в той день прислухався до тремтливого голосу, то, можливо, почув би тисячі голосів в унісон. Вільних і незламних, мертвих та живих, чиїх імен немає у книгах, але вони записані кров’ю, яку не стерти нікому.
– Лиш прислухайся…- заклик було почуто. – Тиша зніме свою маску.
https://www.facebook.com/groups/1658845347463232/permalink/7193997450614633/
Кількість переглядів 8
